Лекція 26: Україна у Другій світовій війні,1939-1945 рр.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІЯХ: ЛЕКЦІЯ 26

Україна у Другій світовій війні,
1939-1945 рр.

Історія про початок та кінець Другової світової війни, новий порядок, колабораціонізм та рух опору

Відео 1
Відео 2
Відео 3
Відео 4
Відео 5

Початок Другої світової війни,
1939-1941 рр.

1 вересня 1939 року німецькі армії перетнули кордон з Польщею. Це стало початком Другої світової війни. Франція та Британія оголосили війну через два дні. Проте німецький очільник Адольф Гітлер міг не боятися початку військових дій на два фронти. За тиждень до початку наступу на Польщу, 23 серпня 1939 року, він підписав таємний договір з радянським вождем, що увійшов в історію як пакт Молотова-Рібентроппа.

Таємний протокол договору урегульовував інтереси обох сторін щодо поділу Східної Європи. Лінією розмежування між Німеччиною та СРСР ставали північний кордон Литви, річки Нарев, Вісла та Сян. Додатково Радянський Союз висловлював інтерес щодо Бесарабії, що перебувала у складі Румунії. Думка тоді ще не окупованих країн, земель та народів сторони не дуже цікавила.

Радянські війська обережно виконували умови пакту, і лише 17 вересня, без оголошення війни, вступили на територію Західної України. Офіційно, щоб захистити кинуті напризволяще українські та білоруські народи. На ділі, 28 вересня СРСР та Німеччина підписали договір «Про дружбу і кордон». Уже без таємних протоколів, він засвідчив входження до складу СРСР майже 200 тисяч квадратних кілометрів територій загиблої Польської республіки, серед них Волинь та Галичина. Народні збори західноукраїнських земель, під пильним оком радянського командування, звичайно ж, з радістю підтримали входження до складу УРСР.

Але таємний протокол не виконали повністю. У червні 1940 року Червона армія не дуже ввічливо попросила румунів покинути Північну Буковину та Бесарабію. З чим ті вимушені були погодитися. До складу УРСР приєдналися ще два регіони.

Новоприєднані західноукраїнські землі сповна пізнали радощі радянізації. Місцеві буржуазні порядки потрібно було привести до радянського зразка. Утворили радянську адміністрацію та 8 нових областей: Львівську, Дрогобицьку, Тернопільську, Станіславську (нині Івано-Франківська), Волинську, Рівненську, Чернівецьку та Ізмаїльську. Великі земельні володіння, землі осадників та заможних селян націоналізували та роздали бідноті. Усі без винятків підприємства та банки націоналізували, а торгівлю заборонили. Розпочалися колективізація, індустріалізація та кампанія масової українізації. Лояльні до влади місцеві українці та євреї отримали можливість займати посади в державних установах, чого вони не могли у Польщі.

На цьому радощі закінчилися. Радянська влада розпочала масований наступ на греко-католицьку та православну церкви: конфіскувала землі і всіляко обмежувала їхній вплив. Діяльність усіх партій та об'єднань, що існували до приєднання, заборонили, проти їхніх діячів розпочали переслідування. Масові репресії чекали всі «буржуазні» верстви: поміщиків, підприємців, осадників, військових, куркулів та всіх, хто був проти радянської влади. Серед них були як поляки, так і українці. Загалом, органи НКВС депортували до Сибіру та на північ Росії більше мільйона жителів західноукраїнських земель, що становило десяту частину населення. Справді, все як в УРСР.

Поки Сталін вправлявся в репресіях на новоприєднаних територіях, його тимчасовий союзник Гітлер уже розробляв план як ці та інші території у нього відібрати. Успіхи на західному фронті перевершили всі сподівання німецьких генералів. Тактика блискавичної війни чудово проявила себе під час окупації Франції та інших країн. Успішний досвід вирішили перенести на Схід.

У грудні 1940 року німецьке командування розробляє план розгрому СРСР у блискавичній війні, що отримав назву «Барбаросса». Німецький імператор Середньовіччя Фрідріх Барбаросса загинув через власне зухвальство, коли переправлявся через річку, але цей символізм чомусь нікого не насторожив. Згідно з планом, під час швидкої кампанії німецькі війська за кілька місяців мали вийти до Волги.

Нацистські лідери по-різному бачили долю майбутніх територій та народів, що на них проживали. Вони змінювалися залежно від обставин і подій війни. Наприклад, міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг розглядав можливість створення низки сателітних національних держав на противагу Росії. Подібно до того, як це було з Української державою 1918 року. Натомість, очільник СС Генріх Гіммлер та очільник німецької авіації Герман Герінг виступали за втілення гітлерівської ідеї здобуття «життєвого простору на Сході» для німецької колонізації.

Фрідріх Барбаросса

Альфред Розенберг

Генріх Гіммлер

Герман Герінг

Вважається, що концентровано плани нацистської верхівки щодо освоєння та колонізації Східної Європи викладені у плані «Ост». Це узагальнююча назва для низки різних документів, що почали розробляти у 1940 році. Існує версія, що план «Ост» складався з двох частин: «Малого плану» та «Великого плану» . Малий мали втілювати в життя вже під час війни, а «Великий» був розрахований на повоєнне перетворення світу.

Згідно з «Малим» планом-мінімумом з окупованих територій по максимуму викачували ресурси, зокрема українське продовольство, фізично знищували комуністів, євреїв, циган та всіх хто проти нової влади. А місцеве населення експлуатували як робочу силу.

«Великий» план-максимум передбачав за 30 років скоротити слов'янське населення окупованих територій на 31 млн осіб. Планували фізично знищити 80–85 % поляків (як таких, що найбільш неприхильно ставляться до німців); 50–57 % чехів; 50–60% росіян та ще чверть виселити на Схід до Сибіру; 25% українців та білорусів знищити, а 30–40 % – виселити. Решту розглядали як низькокваліфіковану робочу силу. Євреїв знищували стовідсотково. Натомість на очищені від слов'ян та євреїв території необхідно було переселити 4,5 млн етнічних німців.

Виконання плану мало гарантувати, що завойовані території будуть повністю німецькими. Україна мала стати пасторальною сільською ідилією для німецьких колоністів. Щоправда, добряче просіяною кістками тих, хто жив тут до того. Подальша діяльність нацистів під час окупації може свідчити, що подібний план міг бути, хоча офіційно й незатверджений.

Початок німецько-радянської війни. Окупація України,
1941-1942 рр.

22 червня 1941 року випускники шкіл пізно поверталися додому після святкування випускного. Вдома вже ніхто не спав: по радіо оголосили, що о 4 ранку Німеччина, без оголошення війни, напала на Радянський Союз. Розпочалася німецько-радянська війна 1941-1945 років, яку в Радянському Союзі одразу охрестили Великою Вітчизняною.

Називають різні цифри співвідношення військ та техніки. Німеччина та її союзники (Італія, Угорщина, Румунія, Словаччина та Фінляндія) зосередили на кордонах СРСР приблизно 4 мільйони військових, по 4 тисячі танків та літаків і більше 40 тисяч мортир і гармат. Радянський Союз мав трохи менше число військових на своїх західних кордонах, але значно більше техніки.

Кількість не означає якість. У цьому плані перевага була за німцями. Якість стосувалася не лише техніки. Радянськими військами керували недосвідчені офіцери, які замінили репресованих під час Великого терору командирів. Моральний дух та бажання воювати у бійців Червоної армії, які пережили усі тяготи сталінського СРСР 30-х років, були м'яко кажучи на низькому рівні.

Землі здобуті за пактом Молотова-Ріббентропа також зіграли злий жарт: радянські війська добровільно пересунулися за лінії оборони, що вони будували від «імперіалістичного Заходу», а на новому місці укріпитися ще не встигли.

На додачу, раптовість та рішучість німецького наступу визначили результат початкового етапу війни. Німецькі війська цілили в три основні точки:

група армій «Північ» на Ленінград;
група армій «Центр» на Москву;
група армій «Південь» на Київ.

Для розуміння військових назв, що ми будемо вживати, група армій — це найбільше об'єднання військ, що складається з кількох армій, чисельність яких варіюювалася від 100 до 300 тисяч. В радянському варіанті це називалося фронт. Далі за кількістю військових йде корпус (30-50 тисяч), дивізія (10-25 тисяч) та бригада або полк (від 1 до 5 тисяч).

Кинута радянська військова техніка в Умані (автомобілі ЗІС-5 та ГАЗ-АА, 85-мм зенітні гармати зразка 1939 року (52-К), бронеавтомобіль БА-10)

Німецька група армій «Південь» рушила на Київ і в перші дні війни мала колосальний успіх. Радянська армія зазнавала катастрофічних поразок на всіх ділянках фронту. Раптовий авіаційний удар знешкодив радянські літаки ще на летовищах. Червона армія спробувала перейти в контрнаступ у районі Луцьк-Рівне-Броди, де задіяла максимум можливих танкових сил, — але їх розгромили. За кілька тижнів німецькі війська уже були на підступах до Києва.

Радянські війська втратили дуже багато техніки. У серпні більше 100 тисяч червоноармійців потрапили в оточення (котел) біля Умані. Німці опанували майже все Правобережжя.

Призупинити стрімкий хід німецький армій вдалося під час оборони Севастополя, що тривала з листопада 1941 по липень 1942 року. Місто скувало частину німецьких військ, що рухалися до Кавказу. Кілька місяців, з серпня по жовтень, тривала оборона Одеси від румунських та німецьких військ.

Сталін відмовився відвести війська з-під Києва. Майже увесь південно-західний фронт Червоної армії, а це приблизно 660 тисяч осіб, потрапив у найбільше в історії оточення у вересні 1941 року. Долю радянських вйськ визначило рішення Гітлера відіслати частину армій групи «Центр» для взяття Києва в кільце. Це призупинило наступ на Москву. Деякі історики вважають, що найбільша на той час перемога Гітлера, коштувала йому в майбутньому перемоги у війні.

Червона армія змушена була покинути майже всю територію України. Відступаючи, радянське керівництво зуміло організувати евакуацію на схід промислових підприємств, наукових установ та орієнтовно 3,5 мільйонів людей. Усе, що могло бути потенційно корисним ворогові, але його евакуювати не вдавалося, знищували. Подібно древнім скіфам, радянські війська застосували тактику «випаленої землі».

Німецький бліцкриг розбився на підступах до Москви. Одним із факторів називають те, що у війну в Росії знову втрутився «генерал Мороз», а німці дарма не припасли зайвої пари термобілизни. Німецькі війська уже не здавалися такими непереможними.

У 1942 році Радянський союз спробував перейти в контрнаступ в Україні. У травні Червона армія наступала в районі Харкова та Керчі, щоб деблокувати Севастополь. Проте в обох випадках результати були провальними. В оточення потрапили сукупно трохи менше 400 тисяч вояків і багато техніки. У липні 1942 року німці окупували останній населений пункт УСРР і до листопада зайняли Кубань та Кавказ. Південну точку плану «Барбаросса» зі значним запізненням було досягнуто.

«Новий порядок». Колабораціонізм. Рух опору

На окупованих українських територіях нацисти почали встановлення, так званого, «нового порядку».

Україну поділили на кілька частин:

більшість земель від Південної Білорусі до Запоріжжя увійшли до Райхскомісаріату Україна. Столицею німці обрали провінційне місто Рівне. Очолив Райхскомісаріат "Україна" Еріх Кох. Фанатичний нацист, він відкрито зневажав слов'ян, та українців зокрема, і зовсім скоро дав зрозуміти всім, хто покладав хоч якісь надії на Німеччину, що радянський режим виявився квіточками;
Галичина увійшла до складу Генерал-губернаторства, разом із частиною польських земель. Українські землі, що входила до складу колишньої Австрійської імперії німці розглядали як більш цивілізовані, тому режим тут був м'якшим, ніж в інших частинах України;
Буковина, Бессарабія, Одеська та частково Вінницька і Миколаївська області перейшли до Румунії і утворили Трансністрію.
східна частина України від Чернігівщини до Луганська з Донецьком та Крим перебували у безпосередньому управлінні військових адміністрацій. Вони були найближчим тилом фронту.

Німці одразу дали зрозуміти, що не ті, якими їх ще могли пам'ятати з 1918. Першими жертвами ставали військовополонені. Полонених комісарів та політпрацівників Червоної армії, співробітників НКВС та євреїв, розстрілювали на місці. Інших заганяли в нашвидкоруч обладнані концтабори, де свою справу робив голод і хвороби.

Змучених таким поводженням радянських військовополонених нацистська пропаганда зображала недолюдьми. До потреби їхнього утримання німці підходили суто прагматично: менше людей — менше проблем. Лише з листопада 1941 року їх почали розглядати як потенційну робочу силу. Більше половини військовополонених загинули.

Ключовою складовою «нового порядку» стали цілеспрямовані масові репресії. Україна вкрилася мережею концтаборів та гето — окремих районів міст, куди примусово зселяли людей за певною ознакою. Серед усього жаху, що коївся тоді, трагедія Голокосту — планомірне знищення євреїв, ромів та інших груп — займає особливе місце. Більшість євреїв України не знищували в «таборах смерті». Їх розстрілювали на околицях міст та містечок айзантцгрупи СС за участю місцевих колабораціоністів.

Один із символів Голокосту — трагедія Бабиного Яру. 29-30 вересня 1941 року німці вбили більше 33 тисяч євреїв Києва. Пізніше до них додалися й інші представники місцевого населення — більше 200 тисяч загиблих. Багато українських міст або містечок пережили подібні трагедії.

Розстріли розпочалися одразу влітку 1941 року, задовго до того, як на початку 1942 року прийняли рішення про остаточне «вирішення єврейського питання». Загалом в Україні загинуло біля 4 мільйонів осіб мирного населення, з яких приблизно мільйон — євреї.

Голокост відкриває важке питання колабораціонізму — співпраці місцевого населення з ворогом в його інтересах. Нацисти набирали серед військовополонених та місцевих загони допоміжної поліції (їх низивали поліцаями або шуцманами). Вони брали участь в підтримці "нового порядку", а часто і в репресіях, були охоронцями в гето. Представники всіх окупованих у Другу світову війну народів мають подібні приклади. Існувала навіть єврейська поліція в гето. Нацисти спонукали місцеве населення до погромів, задіювали в облавах, провокували зростання ненависті до колишніх сусідів. Значна частина людей лишалася байдужою до трагедій і просто думала як вижити.

Однак, були також ті, хто намагалися врятувати інших, ризикуючи власним життям. На теренах України за подібні дії розстрілювали. Держава Ізраїль називає тих, хто переховував євреїв і допомагав їм, «праведниками народів світу». Офіційно такими визнано 2.5 тисячі громадян України. Стратегії виживання у часи такого екстремального насилля часто набували химерних форм, але однозначно накладали відбиток на свідомості кожного свідка тих подій.

«Життєвий простір» для німців передбачав зникнення великих міст і перетворення України на повністю сільський край. Тому містам часто просто відрізали постачання необхідної продукції, щоб вигнати людей до сіл. Для контролю над максимальним викачуванням ресурсів, економіка була повністю централізованою. Лишили навіть радянський винахід — колгоспи.

Медаль праведника народів світу

Спочатку німці використовували Україну як джерело сільськогосподарської продукції. З 1942 року до Німеччини почали постачати людські ресурси — остарбайтерів (східних робітників). У пошуках кращого життя спочатку дехто добровільно їхав на роботи до Німеччини. Проте дуже жалкував про це, коли стикався з реаліями умов праці та ставленням. В подальшому німцям доводилося відловлювати людей силою. Загалом, орієнтовно 2 200 000 осіб відправили на примусові роботи до Німеччини.

Зрозуміло, що уже перші дії нацистів розвіяли навіть сподівання тих, хто з різних причин міг покладатися на німців. Розпочався масовий рух Опору.

В Україні рух набув, насамперед, форм підпільної та партизанської боротьби. Виокремилося дві основні течії: радянський та націоналістичний. Природно, найбільш сприятливими районами діяльності партизанських загонів була лісиста сільська місцевість півночі України, хоча підпільники діяли і в містах. Колишні політичні кордони розділяли рух Опору: на західноукраїнських землях колишньої Польської республіки переважали українські націоналісти, а на схід від кордону - радянські партизани.

Радянський рух Опору координував Український штаб партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем. Радянські партизанські загони отримували організаційну підтримку та інколи постачання від радянської влади та були своєрідною підтримкою Червоної Армії в тилу. Їхня активна діяльність розпочалася в 1942 році і зростала відповідно до наближення Червоної армії. Найбільшими загонами командували Сидір Ковпак та Олександр Сабуров.

Тимофій Строкач

Сидір Ковпак

Олександр Сабуров

Партизани вдавалися до диверсій, нападів на ворожі штаби, підриву комунікацій та ліній зв'язку, доріг та мостів. Наприкінці серпня 1943 року розпочалася так звана «рейкова війна» — масове одночасне руйнування залізниці, щоб паралізувати постачання та можливості перегрупування німецьких армій. З червня по жовтень 1943 року тривав Карпатський рейд загону Сидора Ковпака окупованими західноукраїнськими землями та Правобережною Україною.

Щоб завадити зростанню партизанського руху, німці вдавалися до терору проти цивільного населення. Яскравий приклад — Корюківська трагедія. У результаті каральної операції, що була відплатою за діяльність та підтримку радянських партизанів, нацисти знищили ціле село та вбили більше 6,5 тисяч його жителів. Такі акції не були поодинокими.

Представники Організації українських націоналістів до початку німецько-радянської війни робили ставку на Німеччину. Проте мали різні погляди на ступені співпраці та подальші дії. У 1940 році ОУН розкололася на радикальне молодіжне крило під проводом Степана Бандери та на більш поміркованих прихильників старого лідера Андрія Мельника. Відповідно, за фракціями закріпилися назви бандерівці (ОУН (б)) та мельниківці (ОУН (м)). Бандерівцям вдалося укласти угоду з німецькою розвідкою (абвером) і створити у її складі два батальйони «Дружин українських націоналістів». Їхньою ціллю було проголошення незалежності України. Бандерівці планували скористатися німецькою підтримкою в організації військових сил і поставити німецьке керівництво перед доконаним фактом. Тому з початком німецького наступу на Радянський Союз, одним із перших батальйонів, що увійшов у Львів був «Нахтігаль» на чолі з Романом Шухевичем.

Ярослав Стецько

30 червня 1941 року один із лідерів ОУН(б) Ярослав Стецько скликає Українські національні збори, на яких проголошує Акт відновлення української державності. Стецька обирають главою Державного правління.

Як ми вже зрозуміли раніше, німці мали інші плани щодо України. Тому колишні непевні союзники заарештували Стецька та лідерів ОУН (б), зокрема і самого Степана Бандеру. Стецько і Бандера відмовилися скасувати Акт відновлення української державності, за що нацисти відправили їх до концтабору Заксенгаузен, а проти інших членів ОУН (б) розпочалися переслідування.

В той час, мельниківці продовжували діяти в союзі з Німеччиною. Вони організували похідні групи до Центральної, Південної та Східної України, щоб налагодити там свою мережу, брати участь в підборі своїх кадрів до окупаційної адміністрації, проводити культурну, видавничу та пропагандистську роботу серед населення. З 1942 року режим в Райхскомісаріаті «Україна» став набагато жорсткішим. Мельниківці опинилися в опалі. Багато членів ОУН (м) розстріляли, зокрема й відому поетесу Олену Телігу. Обидві ОУН перейшли до протистояння з нацистами.

Українські військові партизанські загони розпочали формувати ще у 1941 року, коли виникла «Поліська Січ», під проводом Тараса Бульби-Боровця. Його загін нагадував отаманщину часів Війни за незалежність. Бульба-Боровець підтримував зв'язок з урядом УНР в еміграції. Згодом, ініціативу по створенню повстанських загонів та назву УПА перейняли діячі бандерівської ОУН.

Тарас Бульба-Боровець

14 жовтня 1942 року вважається датою утворення Української повстанської армії, яку згодом очолив Роман Шухевич. Метою своєї діяльності УПА ставила створення незалежної української держави. Відповідно, воювала проти всіх, хто заважав цьому. Тобто буквально проти всіх: німців, радянських партизанів, польських повстанців, а потім найзапекліше проти радянського режиму. УПА в уявленні її творців, могла стати зародком майбутньої регулярної армії України.

Кирило Осьмак

Радянська пропаганда об'єднала загони УПА під спільною назвою «бандерівці». Справді, організаторами та проводом армії були переважно діячі ОУН(б). Сам Степан Бандера не брав участі в діяльності армії, яку назвали його іменем. Він був у концтаборі, а потім в еміграції до кінця життя.

Однак не усі вояки УПА були націоналістами та членами ОУН. Саме тому, в серпні 1943 р. був скликаний ІІІ Надзвичайний збір ОУН. На ньому організація ствердила необхідність боротися проти «обох імперіалізмів — проти російського комунізму та німецького націонал-соціалізму». ОУН(б) відмовилася від одноосібного домінування в політиці, визнала право на існування інших політичних партій, в загальному означила свої соціально-економічні погляди. У липні 1944 року за участі інших політичних сил Західної України, утворили Українську головну визвольну раду (УГВР) на чолі з Кирилом Осьмаком. Вона мала стати «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі» та розширити соціальну базу армії поза межами прихильників ОУН для боротьби з більшовиками. У документах УГВР робила спроби прописати устрій майбутньої держави.

У найкращі часи, літом 1944 року, за деякими даними, УПА налічувала 100 тисяч членів, в інші — їхнє число коливалося від 30 до 40 тисяч. У листопаді 1943 року вібулося організаційне формування основних з'єднань та Головного військового штабу. Територія діяльності УПА поширилася переважно на західноукраїнські землі: «УПА-Північ» займала Волинь та Полісся, «УПА-Захід» — Галичину. Спроби розгорнути «УПА-Південь» на Поділлі та «УПА-Схід» були не такими вдалими.

Активну діяльність УПА розпочала весною 1943 року на Волині та Поліссі, де жорсткий нацистський режим доповнювали сприятливі природні умови та мережа підпільних організацій. Окрім того, лави армії зі зброєю в руках поповнили колишні члени української допоміжної поліції.

Німці боролися з УПА, зокрема терором проти населення. Рівень небезпеки та насильства зростав. Улітку 1943 року на Волинь прибувають загони радянських партизанів Сидора Ковпака. Загострюєтья польсько-українське протистояння, що призводить до подій, відомих як Волинська трагедія 1943 року. Історики сперечаються щодо того, чи санкціонувало керівництво УПА напади на польські села, чи було це засобом самозахисту населення, або помсти. Унаслідок цих подій померли приблизно 60-90 тисяч поляків та 15-30 тисяч українців.

Сидор Ковпак

Роман Шухевич

Після приходу радянської влади на західноукраїнські землі у 1944 році УПА продовжила протистояння. Боротьба з радянською владою та спецслужбами в підпіллі тривало до початку 50-х років. Вбивство Романа Шухевича у березні 1950 року остаточно послабило опір і, по суті, стало завершенням організованої боротьби УПА.

Завершення німецько-радянської війни 1943-1945 рр.

Перший населений пункт України — село Півнівка на Луганщині — звільнили від нацистів у грудні 1942 року. Однак, активне визволення України розпочалося лише у другій половині 1943 року. Переломними для німецько-радянської війни стали Сталінградська та Курська битви. Під Сталінградом в оточення потрапила мільйонна армія німецького генерала Фрідріха Паулюса. Радянські війська продовжують наступ і займають міста Курськ, Харків та Бєлгород. Німці проводять успішний контрнаступ і знову займають Харків та Бєлгород.

Радянські війська зуміли повернути ці міста та отримати остаточну перемогу у Курській битві лише наприкінці серпня 1943 року. З цього часу ініціатива переходить до них. Німці починають відступати з України приблизно з такою ж швидкістю, як і свого часу наступати.

Вони залишали Лівобержну Україну і укріплювалися на, так званому, «Східному валу» — стратегічному оборонному рубежі на Дніпрі.

У вересні-жовтні 1943 року відбувалася масштабна Битва за Дніпро. Радянські воєначальники поспішали символічно звільнити Київ до річниці Жовтневого перевороту. Їм це вдалося зробити якраз 6 листопада. Проте ціною величезних, часто невиправданих, жертв. Радянські війська під час форсування Дніпра втратили більше мільйона вояків, тоді як німецькі війська — більше півмільйона. Не враховуючи цивільне населення.

Фронт перекинувся на Правобережжя. У 1944 році радянські війська провели кілька успішних операцій і остаточно звільнили Україну. За їхніми назвами можна зрозуміти географію просування військ:

у грудні 1943 - січні 1944 року тривала Житомирсько-Бердичівська операція;
у січні-лютому 1944 року відбулася Корсунь-Шевченківська, Рівненсько-Луцька та Криворізька операції;
наступ на Південь тривав у березні-травні;
у квітні-травні увійшли у Крим;
у липні-серпні триває Львівсько-Сандомирська операція;
у вересні-жовтні - Східно-Карпатська операція.

28 жовтня 1944 року територію України остаточно звільнили. Участь у боях цього періоду брав найрезультативніший льотчик армій союзників — Іван Кожедуб.

По інший бік фронту німці відчували суттєвий брак людських ресурсів, тому розпочали формування військових підрозділів з окупованих націй. До того, до складу допоміжних підрозділів гіві уже набрали до мільйона громадян СРСР. Цього разу військові дивізії ставали безпосередньо частиною Ваффен-СС під керівництвом Генріха Гіммлера. Приблизно 11 тисяч українців з меж Генерал-губернаторства сформували дивізію СС «Галичина». Дивізія встигла взяти участь лише в одному бої — у липні 1944 року під Бродами. Це став, по суті, останній бойовий досвід «Галичини» як окремого підрозділу.

Іван Кожедуб

Тим часом, українці у складі Червоної армії продовжили наступ на захід. Український офіцер Олексій Берест буде одним із тих, хто вивісить прапор Перемоги над Рейхстагом. 8 травня 1945 року Німеччина капітулювала. 9 травня прийнято відзначати День Перемоги.

Друга світова війна триватиме до 2 вересня 1945 року. Опір Японії, союзника Німеччини, зламали атомні бомби, скинуті на міста Хіросіма та Нагасакі. Генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко, родом з України, приймав капітуляцію Японії від Радянського Союзу.

Трохи сухої статистики на кінець. У Другій світовій війні, що тривала шість років, брала участь 61 країна з населенням 1,7 млрд осіб. Військові дії вели на території 40 держав. Загальна кількість загиблих під час війни приблизно від 70 до 85 мільйонів. З них понад 4 мільйони українців в лавах Червоної армії та 4 млн цивільного населення. Десята частина.

Складно підрахувати втрати українців у складі партизанських та інших армій. Додайте також вивезених на примусові роботи до Німеччини остарбайтерів, значна частина яких не повернулися.

Фронт двічі прокотився територією України з кінця в кінець і залишив значні руйнування. Загалом матеріальні втрати України під час війни оцінюють у 100 млрд доларів за тодішнім курсом валют. Дуже багато.

З території України до лав Червоної армії за роки війни мобілізували приблизно 7 млн осіб. Зважаючи на внесок у перемогу над нацизмом та втрати, Україна та Білорусь стали країнами-співзасновниками ООН — організації, яку утворили, щоб зберегти мир у післявоєнному світі. Україну чекали важкі роки відбудови.

⇦ Попередня лекція

Наступна лекція ⇨