Лекція 27: Україна після Другої світової війни, 1945

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІЯХ: ЛЕКЦІЯ 27

Україна після Другої світової війни, 1945 - на початку 1950-х рр.

Історія про відбудову Європи, етнічні зміни, науку та останні осереди діяльності УПА.

Відео 1
Відео 2
Відео 3

У квітні 1945 року делегація Української радянської соціалістичної республіки взяла участь в установчій конференції Організації об'єднаних націй. УРСР стала однією з країн-засновниць ООН, що мала підтримувати повоєнний мир. Статус УРСР в організації можна порівняти з Канадою чи Австралією, що на той час все ще лишалися домініонами (тобто самоврядними колоніями) Британської імперії, проте теж брали участь в роботі ООН як окремі одиниці. До 1950 року УРСР стала членом 20 міжнародних організацій і навіть два роки побула непостійним членом Ради безпеки ООН.

Українські дипломати отримали чудовий досвід міжнародних відносин та співучасті у творенні повоєнного світового устрою. Проте самостійними їхні позиції аж ніяк не були. Рішення про включення України та Білорусі як окремих країн до складу ООН прийняли на Ялтинській конференції, на початку 1945 року. З моральної точки зору, це було визнання того вкладу, що внесли республіки для перемоги союзників над нацизмом. З прагматичної точки зору, Сталін отримував два додаткових голоси, що у всьому підтримували позицію радянської держави. І зовсім скоро вони виявилися дуже навіть корисним.

Міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський підписує Статут ООН

Лорд Керзон

Прийнято вважати, що приблизно з 1948 року розпочинається період «Холодної війни» між комуністичними країнами на чолі з СРСР та капіталістичним Заходом, лідерство в якому поступово займають Сполучені штати Америки. Прагматичний союз часів Другої світової війни перейшов у тривалу гру м'язів та нервів, що тримала в напрузі увесь світ. Замість довгоочікуваного миру, прийшло постійне очікування нової війни.

Якщо поглянути на цей факт без контексту та супутніх обставин, то УРСР після війни отримала чи не найбільші територіальні надбання. У 1945 році підписали договір про радянсько-польський кордон. За ним межа між країнами проходила приблизно по лінії Керзона, англійського дипломата, що запронував її ще під час радянсько-польської війни 1919-20 років.

Того ж року у червні підписали угоду з Чехословаччиною, що задокументовувала факт входження Закарпаття до складу УРСР. Маніфест про воз'єднання з Радянською Україною прийняли роком раніше. Червона армія, що звільняла Закарпаття, одразу поводилася тут як вдома.

У 1947 році за радянсько-румунським договором визнали входження до складу УРСР Північної Буковини та Південної Бесарабії. Не складно здогадатися, що в усіх цих країнах встановилися «дружні» комуністичні режими. СРСР поширив свій вплив на всю Східну Європу.

Проте, на цьому відносні здобутки закінчувалися. Радянська влада поверталася, а на деяких землях встановлювалася з нуля: країна перетворювалася на зовсім іншу, ніж була до війни. Величезні списки загиблих доповнювала матеріальна розруха. Усе повоєнне десятиліття пішло на відновлення народного господарства, через що цей період також називають «відбудовою».

Країни Західної Європи, також сильно поруйновані війною, прийняли план економічної допомоги від США, відомий як «план Маршалла». Радянський Союз як і до того, вирішив обходитися власними силами. СРСР, по суті, пережив повторну індустріалізацію. Наприкінці четвертої п'ятирічки (1946 – 1950 рр.) обсяг промислового виробництва уже перевищив довоєнні показники на 15%, на 10% більше ніж планували. Значний перекос на користь важкої промисловості зберігався.

Успіхи промисловості знову забезпечували коштом села. Матеріальне становище колгоспів було незавидним, проте політика радянської влади залишилася такою ж негнучкою. Мотивацію робітника колгоспу підтримували все ті ж соціалістичні змагання і можливість потрапити під арешт за шкідництво та ухилення від трудової діяльності.

Радянський Союз тепер потребував ресурсів не лише для повторної індустріалізації міст, а й для підтримки союзних комуністичних режимів, куди спрямовували тонни зерна.

Завищені плани хлібозаготівель у 1946 році доповнила найбільша за півстоліття посуха. Унаслідок, у 1946-47 роках селяни України знову пережили голод. Найбільше він лютував на півдні.

Очільник комуністичної партії України Микита Хрущов спробував запротестувати проти політики Сталіна, за що на короткий період його замістили знавцем своєї справи Лазарем Кагановичем. Селянам не надали продуктові картки, які до кінця 1947 року діяли у містах. Плани заготівель підвищили ще більше. Для виконання плану вдалися до репресій. Через голод, померло приблизно мільйон людей. Зважаючи на ці фактори, те, що станом на 1950 рік обсяг сільськогосподарського виробництва становив 90% довоєнного, видається справжнім дивом.

УРСР

Микита Хрущов повернувся у крісло першого секретаря КПУ у грудні 1947 року і пробув у ньому до 1949. Все ж таки на нього поклали основне завдання повторної радянізації західних областей України, з чим він справлявся достатньо успішно. З точки зору радянської влади, звичайно.

Швидкими темпами проводили індустріалізацію та колективізацію. На Західній Україні вперше з'являються великі заводи, а Львів стає промисловим центром, де розпочинається виробництво автобусів. Копають шахти у Львівсько-Волинському вугільному басейні. У 1949 році будують найбільший на той час магістральний газопровід Дашава-Київ. Через два роки Москва отримає західноукраїнський газ. Калуш стає центром хімічної промисловості. Розробляють родовища сірки та соляні рудники.

Повторна радянізація, як і попереднього разу, не обходилася без репресій. Західні області пережили масові депортації населення.

Ще з 1944го по 1946 рік тривав так званий «обмін населенням» між Радянським Союзом і Польщею. Комуністичні уряди робили це під гаслом «репатріації» — повернення на Батьківщину. Поляків з Галичини і Волині депортували в Польщу, а українців з Закерзоння, етнічних земель, що опинилися на захід від лінії Керзона – в УРСР.

У 1947 році ті українці Закерзоння, що лишилися, зазнали насильної депортації до західних і північних районів Польщі. Ця операція польської влади отримала назву «Вісла». Депортованих спеціально розселяли компактними групами для швидшої асиміляції. Ще у травні 1944 року подібної примусової депортації зазнали кримські татари та інші народи Криму, начебто за «колабораціонізм». Від колишньої багатоетнічної України не лишалося і сліду.

Генерал Стефан Моссор та офіцери оперативної групи «Вісла»

На західноукраїнських землях ще однією ціллю репресій стала греко-католицька церква. У березні 1946 року відбувся «саморозпуск УГКЦ» та «ліквідація Берестейської унії». Священики, що зібралися на Львівському соборі проголосили про «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною. За рік до того, митрополита Йосипа Сліпого, що очолив греко-католиків після смерті Андрея Шептицького, відправили у табір на північ СРСР. Вірні йому прихильники не визнавали собору 1946 року і продовжили діяльність у підпіллі.

Спротив радянізації західноукраїнських земель продовжувала Українська повстанська армія. Бійці УПА перейшли до тактики боротьби маленькими загонами, які згодом зменшилися до груп не більше 10 осіб. Підпільники намагалися зірвати колективізацію, депортації населення і проведення виборів. Проти прихильників та представників режиму застосовували терор. Упівці розраховували, що їхній час прийде з початком неминучої війни між Заходом та СРСР, що тоді видавалося дуже можливим.

Йосип Сліпий

Радянська влада відповідала на дії УПА репресивними заходами, зокрема масовими депортаціями тих, кого підозрювали у підтримці бандерівців, агентурній боротьбі, провокаціях та пропаганді, щоб дискредитувати повстанців в очах населення. Їхній опір поступово придушили після вбивства у 1950 році головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Хоча окремі підпільники продовжували боротьбу до початку 60-х років.

На іншій території України та Радянського Союзу тоталітарний режим досягнув зеніту ірраціональної жорстокості та параноїдального абсурду. Сталін, у статусі «переможця війни», очікував нової сутички з Заходом, і продовжив чистки під гаслами боротьби з націоналізмом та «низькопоклонством перед Заходом». Жертвами ідеологічного тиску ставали насамперед представники інтелігенції.

Кампанії ідеологічної боротьби розгорнулися проти двох основних уявних груп: «українських буржуазних націоналістів» та «безродних космополітів».

Боротьбу з націоналізмом очолив основний ідеолог Сталіна Андрій Жданов, за що ця кампанія отримала назву «ждановщина». В «політичних помилках і незадовільній роботі» звинуватили, насамперед, істориків, освітян та письменників. Зокрема, в націоналізмі та інших помилках звинуватили Максима Рильського, Остапа Вишню, Олександра Довженка за твір «Україна в огні» і Володимира Сосюру за твір «Любіть Україну». Твори, написані під час війни, що допомагали підтримувати патріотизм радянських вояків, тепер розглядали як небезпечні.

Наука і культура

Освіта та культура переважно продовжують працювати на формування «культу особи», а основним методом в мистецтві лишається соціалістичний реалізм. Проте навіть в такій атмосфері народжуються квітчасті шедеври художниць Катерини Білокур та «Хліб» Тетяни Яблонської, продовжує успішну кар'єру акторка Наталія Ужвій, популярності набуває твір «Прапороносці» письменника Олеся Гончара. Одним із досягнень четвертої п'ятирічки можна назвати будівництво великої кількості семирічних шкіл, що згодом стануть восьмирічними.

Наукові відкриття здійснюють насамперед у тих сферах, що можуть бути корисними для майбутнього протистояння з Заходом. Зокрема, в 1946 році здійснили запуск першого в УРСР атомного реактора, а в 1948-1951 роках — першої в СРСР електронно-обчислювальної машини. Яка, на жаль, так і не стала тим комп'ютером, який ми зараз знаємо.

Трофим Лисенко

Ми звикли до того, що представники гуманітарних наук та митці насамперед потрапляють під ідеологічний тиск. Проте в післявоєнний час українських біологів спіткало таке дивне і неприємне явище як «лисенківщина». Ім'я кампанії дав основний ініціатор Трофим Лисенко. Він розпочав боротьбу проти генетики, що була названа лженаукою. Не через доказову базу, а через те, що активні наукові дослідження генів проходили на Заході. «Лисенківщина» завдала значної шкоди радянській біології на роки вперед.

Список реальних та уявних ворогів сталінського режиму доповнили так звані «космополіти». Цим словом завуалювали державний антисемітизм, адже кампанія «боротьби з космополітизмом» розгорнулася проти інтелігенції єврейського походження. Євреїв запідозрили у змові із Заходом проти радянської Батьківщини, особливо після створення держави Ізраїль.

У 1952 році проходять арешти лікарів євреїв, яких звинувачують у вбивстві високопосадовців радянського режиму. Ув'язнюють навіть дружину-єврейку найближчого поплічника Сталіна В'ячеслава Молотова. Цей театр абсурду закінчився лише після смерті Сталіна 5 березня 1953 року.

Атмосферу, що панувала напередодні та після смерті радянського «вождя», в сатиричній гротескній формі передає чорна комедія «Смерть Сталіна». Сталін помирає, лишаючи по собі важкий спадок. Боротьба з ним стане основою політики його наступника — Микити Хрущова. Найжахливіша епоха радянської історії завершилася, проте наслідки сталінського тоталітаризму будуть відчуватися ще довго. І я говорю про це не у минулому часі.

⇦ Попередня лекція

Наступна лекція ⇨