ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІЯХ: ЛЕКЦІЯ 15

Наддніпрянська Україна з середини 19 століття

Історія про реформи Олександра ІІ, індустріалізацію та заборону української мови

Відео 1
Відео 2
Відео 3
Відео 4

Кримська війна та реформа

У вересні 1854 року, щоб не допустити проходження ворожого флоту у бухту Севастополя, командування російського Чорноморського флоту прийняло рішення потопити кораблі. Вітрильні судна не могли нічого протиставити сучасним пароплавам. А Російська імперія не могла протистояти десанту об'єднаних військ Британії, Франції та Сардинського королівства. Вони вступилися за Османську імперію і у 1853-1856 роках вели з Росією Кримську війну.

У 1855 році серед селян Київщини поширилася чутка, що російська влада відновлює козацький устрій. Насправді, імперська адміністрація оголосила набір в ополчення для участі в Кримській війні. Проте селян було не зупинити. Вони самовільно записувалися у «козаки», організовували самоуправні громади і відмовлялися виконувати повинності. Рух відомий як «Київська козаччина» вдалося придушити лише силою.

На середину ХІХ століття Російська імперія все більше відставала від передових країн Західної Європи, а кріпосницький устрій ставав все більш нестерпним. Перед нею постало теж саме завдання, що й перед багатьма країнами тогочасного світу - необхідність модернізації за зразком західних країн.

У 1855 році імператор Микола І не витримав здачі Севастополя та ганебної поразки у Кримській війні і помер. Його замінив на престолі Олександр ІІ, який взявся реформувати країну.

Першою його реформою стало скасування кріпосного права. Згідно з маніфестом 19 лютого 1861 р. та «Положенням про селян, що виходять з кріпосної залежності», приблизно 23 мільйони селян по всій імперії перейшли зі статусу кріпосних до «тимчасовозобов'язаних». Це означало, що селяни переставали бути власністю поміщика, отримували земл, наділ і громадянські права та орган самоуправління - волость. Водночас, щоб стати повноправними власниками своєї землі, вони мали заплатити поміщикам викуп або продовжувати відробляти повинності. Статус «тимчасовозобов'язаних» мав діяти протягом 49 років. Лише після викупу селянин міг отримати гордий статус «селянина-власника».

Реформу провели під сильним тиском дворянства, а основним наслідком для селян, на початку, стало швидке розшарування та обезземелення.

Наступні реформи Олександра ІІ були спрямовані на зміни адміністративного управління та розширення громадянських прав, хоча система залишалася самодержавною.

Земська реформа 1864 р. вводила місцеве виборне самоуправління — земство. Земські управи на місцях займалися питаннями місцевої інфраструктури, освіти, медицини, зв'язку. У містах роль земських управ виконували міські думи. На Правобережжі земства не вводили аж до 1911 року — боялися, що їх візьмуть під контроль поляки.

Унаслідок судової реформи в Російській імперії з'явилися прокурори, адвокати, присяжні та відкриті засідання. Військову реформу втілювали протягом 60-70 років з однією головною метою — змінити рекрутський набір на загальну військову повинність. 6 років в сухопутній армії та 7 років на флоті. Рекрути, свого часу, служили цілих 25 років.

Модернізація другої половини XIX ст.

На початку 1870-х років в Україну прибув британець Джон Юз. Він був успішним підприємцем та винахідником і побудував найбільший в імперії металургійний завод. На завод Юза почали стікатися люди з сіл. До того ж значною була частка вихідців з центральноросійських губерній, де ситуація з безземеллям була набагато гіршою, ніж в Україні. Поселення робітників почали називати Юзівкою. Пізніше воно отримає назву Сталіно, а нині відоме як Донецьк.

Щоб плавити метал потрібні були вугілля та руда. Для цього риють кар'єри багатого на поклади руд Криворізького та копають шахти Донецького басейну.

Першу залізну дорогу на території Наддніпрянщини побудували у 1865 році між містами Одеса та Балта. Вона становила всього приблизно 200 кілометрів, тоді як на кінець століття — орієнтовно 8,5 тис.. Павутина залізних доріг поєднувала українські землі з центральними районами Росії та Центральною Європою.

Поруч зі швидким розвитком нових галузей, модернізація та капіталізм проникали і в ті галузі сільського господарства, що вже встигли закріпитися. Поділля та Правобережжя переживали справжній бум вирощування цукрового буряка, а Лівобережжя, насамперед Полтавщина - тютюну.

Паралельно з індустріалізацією, відбувалася й урбанізація, тобто зростання населення міст.

Осередками модернізації були міста. Цей процес також відбувався набагато активніше на Правобережжі та Півдні, ніж на Лівобережжі.

Наприкінці ХІХ століття змінюється зовнішній вигляд міст. Їх починають вкривати бруківкою, а деякі дороги навіть асфальтувати. З'являється освітлення вулиць — спочатку гасовими лампами, а потім електрикою. Міста покриває павутина дротів — електричних, телефонних, телеграфних. З'являються трамваї, спочатку кінні, а потім електричні. Міста забудовують великою кількістю пишних адміністративних будівель, а також житловими будинками заможних містян та прибутковими будинками для тих, хто міг винаймати житло. До всього, з'являється каналізація.

Український національний рух др. пол. ХІХ ст.

У другій половині ХІХ століття, на фоні модернізації суспільства та завершення промислового перевороту, розпочалися важливі зміни в політичному житті. Перше, політика стає масовішою завдяки газетному буму та зростанню доступу до культури. Друге, на основі цього дошліфовуються класичні ідеології.

Лібералізм вважав основним за, що варто боротися — права та свободи людини, які можливо забезпечити лише за демократичного устрою. Націоналізм ставив національну свободу та право націй на самовираження ціллю політичного життя. Соціалізм, під яким ми розуміємо найширший спектр пов'язаних з цим течій, розглядав прагнення соціальної справедливості знедолених соціальних груп основоположним чинником політичної боротьби.

Зрозуміло, що в реальності важко віднайти дистильований варіант якогось вчення. Діячі визвольних рухів поєднували у своїй діяльності елементи кожної з цих ідеологій, тією чи іншою мірою.

Ідеологію тих, хто не хотів нічого змінювати називають консерватизмом. В умовах Російської імперії ХІХ століття консерваторами були переважно ті, хто виступав за царя, імперію і православну віру.

Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. в умовах підготовки до реформи з відміни кріпацтва, діячів Кирило-Мефодіївського братства амністували. До Петербурга переїхали Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Там, у столиці імперії, вони разом з іншими вихідцями з України у 1859 році створили першу українську громаду - організацію культурно-освітню, що мала на меті поширювати національні ідеї. Методи залишалися достатньо невинними — це насамперед друк творів української літератури, того ж Шевченка і Куліша, та з 1861 року видання журналу «Основа».

На початку 60-х років серед польської інтелігенції Правобережжя виникає рух хлопоманів, найяскравішим представником якого можна назвати професора Київського університету Володимира Антоновича. Вони переходили до православ'я та носили національний одяг і одними з перших взялися «ходити в народ».

Логічно, що хлопомани, врешті, зійшлися з іншими діячами українського руху: студентами та викладачами Київського університету. Усіх разом, прихильників української національної ідеї того часу прийнято називати українофілами. Вони заснували у 1861 році українську громаду у Києві. Подібні до Київської громади виникли і в Одесі, Харкові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. Вони займалися друком книг, створенням недільних шкіл та поширенням освіти серед народу.

Володимир Антонович

Ця діяльність була легальною. Імперський уряд теж розпочинав кампанію поширення серед селян початкової освіти і навіть розглядав можливість навчання в початкових класах народними мовами. Однак у 1863-1864 через польське Січневе повстання громади заборонили, бо боялися польських впливів.

У 1863 році міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видає таємний циркуляр, у якому забороняє публічне використання української мови для інтелектуальних цілей: виступів в університетах, видання наукових та релігійних текстів, наприклад. Літературні твори та театр допускали.

Діяльність громад вже у формі таємних організацій відновилася наприкінці 60-х років. Лави київської «Української громади» поповнили молоді члени.

У 1873 році, коли у Києві відкрили Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства. Місцеві українські інтелектуали скористалися діяльністю товариства у власних цілях. Завідувачем справ Південно-західного відділу став Павло Чубинський, автор нашого національного гімну. А одним з найактивніших діячів — професор Михайло Драгоманов. За три роки діяльності, з 1873 по 1876-ий, товариство видало 7 томів наукових «Записок», видавало журнал «Киевский телеграф» та загалом вело дуже активну діяльність.

Надмірна активність, хай навіть і наукова, викликала підозри в Петербурзі. Спеціальна комісія підготувала цареві підписаний у 1876 році Емський указ. Він був більш жорсткою версією Валуєвського циркуляру. За його положеннями, заборонялося видавати та ввозити будь-які оригінальні твори українською мовою, друкувати книги, ставити п'єси і навіть писати тексти до нот. На підставі указу, громади розігнали, Південно-західний відділ ліквідували, «Киевский телеграф» закрили, професорів-українофілів звільнили. Павлу Чубинському та Михайлу Драгоманову заборонили проживати в Україні.

Михайло Драгоманов дослухався поради і переїхав до Швейцарії. Там він перейнявся модними соціалістичними ідеями і почав видавати перший політичний український журнал «Громада». Драгоманов додає в український рух політичну складову. Він створює власну ідею «громадівського соціалізму», за якою має утворитися загальноєвропейська федерація, з Україною у її складі, що об'єднає в собі громади — децентралізовані, вільні об'єднання людей для спільної праці на землі, заводі чи фабриці.

Приватну власність у громадах, слід було ліквідувати. Україна, на думку Драгоманова, на правах автономії лишалася частиною федеративної демократичної Росії.

80-і роки ХІХ століття стали для українського руху на Наддніпрянщині періодом стагнації. Усі 80-ті Стара громада продовжувала мляво займатися культурною та просвітницькою діяльністю, видавати альманахи та журнал «Киевская старина». Проте, це все більше відвертало молодь, що з презирством ставилася до таких методів боротьби та прагнула революції. Студенти українських університетів починають об'єднуватися у студентські громади і висувати ідеї соціальної рівності та національної окремішності.

Найрадикальнішим серед них було таємне «Братство тарасівців». Воно існувало з 1891 по 1898 рік. Одним з найвідоміших членів братства був Борис Грінченко, письменник та укладач словника української мови. Члени братства показово носили національний одяг, склали клятву на могилі Тараса Шевченка і у 1893 році виголосили свої погляди: українці - окрема нація, зі своєю українською мовою, що потребує національного визволення та повної автономії. Ідеї звучали радикально і на той час не знайшли достатньо прихильників, значною мірою через таємний статус «братства».

Національний рух на Наддніпрянщині передав роль «українського П'ємонту» Галичині. П'ємонт — це регіон, з якого розпочалося об'єднання Італії в єдину країну. Протягом 70-90-х років саме на Галичині друкуватимуть більшість українських творів. Проте, Наддніпрянщина лишилася основним постачальником діячів та мислителів руху, які знайшли можливість обходити імперські заборони в такий спосіб.

Борис Грінченко

⇦ Попередня лекція

Наступна лекція ⇨