ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІЯХ: ЛЕКЦІЯ 16

Національний рух: москвофіли й народовці, товариство Просвіта, Наукове товариство імені Т. Шевченка

Історія про український національний рух, діяльність інтелігенції та політичні партії

Відео 1
Відео 2

Панщину в Австрійській імперії остаточно скасували у революційному 1848 році, проте становище українських селян лишалося незавидним. На кінець століття до 90% з них були малоземельними або ж безземельними. Демографічний вибух тільки погіршив ситуацію.

Жителі західноукраїнських земель не мали можливості поїхати працювати у міста. Індустріалізація в підавстрійських українських землях відбувалася дуже слабо. Східна Галичина, Закарпаття та Буковина лишалися для держави Габсбургів окраїнами, які по-колоніальному можна було експлуатувати як ресурсну базу. Тому розвивалися лише традиційні галузі промисловості, такі як лісозаготівля та солеваріння.

Це спричинило першу хвилю еміграції. Приблизно 3 тис. українців їхали шукати кращої долі на Захід. Основними країнами, що приймали українських мігрантів були США, Канада, Бразилія, Аргентина, Австралія.

Острівком модернізації та індустріалізації Західної України був нафтовий басейн навколо міст Борислав та Дрогобич. Там, на іноземних підприємців почали розробляти нафтові родовища. На кінець століття на Галичині добували до 4% світової нафти. Проте на життя місцевого населення це не особливо вплинуло.

У 1861 році столицю краю, місто Львів, з'єднали залізницею з Перемишлем, Краковом та Віднем. Населення міст нафтопромислового району зростало, як і Львова (з 50 тис. до 200 тис.).

Українських селяни, містяни та торговці перебували у складних умовах. Ті, хто не хотів мігрувати, почали шукати можливостей для економічної самоорганізації. Виник кооперативний рух. Кооператив — це добровільна спілка для ведення спільної господарської, торгової або фінансової діяльності.

Перший такий кооператив «Народна торгівля» створили у 1883 році у Львові за ініціативи Василя Нагірного. «Народна торгівля» займалася гуртовими продажами. Мала свої філії, крамниці та склади у багатьох містах. Мережа спілок та кооперативів зростала і допомагала українським селянам покращувати свої умови праці, торгувати та жити в непростому капіталістичному світі.

«Весну народів» творила галицька греко-католицька інтелігенція. Вона заручилася підтримкою імперської адміністрації і змогла протиставити полякам ідею окремої русинської греко-католицької нації. Тому основні організації того періоду носять частку «руська» (наприклад, Головна руська рада). Греко-католицькі священики бачили свого основного союзника в обличчі Габсбургів. Головним противником були, звичайно ж, поляки, які «русинам» в окремішності відмовляли.

«Русинство» як провідна ідея національного руху протрималося до кінця Австрійської імперії. У 1867 році Габсбурги погодилися на компроміс і утворилася двоїста Австро-угорська імперія. Двоїста або дуалістична означає, що поряд з монархом діяв ще парламент та уряд.

Бунтівні угорці додали свою частку до назви імперії. Бунтівні поляки отримали собі владу над цілою провінцією Королівства Галичини та Лодомерії, замінили на керівних посадах більшість німецьких чиновників та взяли під контроль сейм. Лояльні до Габсбургів «русини» залишилися нізчим. Це спричинило кризу ідеї «русинства» та позицій консервативних греко-католицьких священиків.

Натомість з'явилося три відповіді на питання «хто такі українці»:

пропольський рух, що вважає українців Галичини — поляками;
рух москвофілів, які виступали за єдність галичан з «великоросійською» нацією;
рух народовців, що вважали жителів Галичини такими ж українцями як і жителів Наддніпрянщини

Основна боротьба у 60-80-х роках точилася між москвофілами та народовцями або ж, можна ще їх так назвати, українофілами. Спочатку, перевага була повністю на боці москвофілів. Після розчарування у Габсбургах, галицька інтелігенція схилила свої погляди на іншого самодержавця — російського. Самостійно, галицьким русинам було не уникнути полонізації, вважали москвофіли.

Наприкінці 60-х та на початку 70-х років москвофіли контролювали всі культурні-освітні установи, пресу, школи та університети Галичини. На Закарпатті місцеве населення піддавалося агресивній мадяризації (тобто намаганню зробити з них угорців), а на Буковині — румунізації. Тому місцеві діячі національного руху також приєднувалися до москвофілів.

Зрозуміло, що російський імперський уряд не міг упустити такої нагоди і почав фінансову підтримку москвофілів. У 1882 році громада одного греко-католицького села заявила про перехід до православ'я. Імперський уряд розцінив цей факт як підривну діяльність. Лідери москвофілів потрапили під суд, інших почали переслідувати.

Гонінням на москвофілів скористалися народовці, тобто прихильники української національної ідеї. Народовці грунтували свої переконання на ідеях «Руської трійці», Кирило-Мефодіївського братства та літературних творах наддніпрянців, зокрема Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша.

У 1868 році у Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність була культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання українських творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна починати відлік активної, організаційно оформленої діяльності народовців.

Кирило-Мефодіївське братство

У 1873 році у тому ж Львові виникає Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке у 1892 році стає Науковим товариством ім. Тараса Шевченка. Ця перша організація, названа на честь Кобзаря, засвідчила прагнення галицьких народовців до об'єднання з наддніпрянськими українофілами. І пізніше, це справді переросло у взаємовигідний союз: стиснені імперськими заборонами наддніпрянці постачали на Галичину ідеї та твори, а галичани, користувалися можливістю провадити легальну діяльність і ці твори друкували і допомагали розповсюджувати ідеї назад, через імперський кордон. Народовецький рух поширився й на Закарпаття та Буковину.

На відміну від громадівців, що змушені були провадити діяльність в підпіллі, народовці мали легальні шляхи втілення своїх задумів. У 1885 році вони утворюють Народну раду, яка мала б завершити почате ще Головною руською радою — добитися поділу провінції на польську та українську частини. У 1890 році народовці, поляки та австрійці підписують угоду. В обмін на культурно-освітні поступки, зокрема українська мова в адміністрації, судах, освітніх установах, кілька місць у парламенті, лідер народовців Юліан Романчук заявив про свою лояльність імперському уряду і початок «нової ери» у відносинах з поляками. Як стверджували народовці, вони діяли за принципом «краще щось, ніж нічого». Проте не всім такий принцип прийшовся до душі.

Іван Франко

Ще у 70-х роках частина молодих галичан захопилася ідеями Михайла Драгоманова та стильного, модного, прогресивного тоді соціалізму. Так в Галичині виникла ще одна течія — радикальна. Її лідерами були Іван Каменяр Франко та Михайло Павлик. У 1890 році вони різко відреагували на компроміс «Нової ери» і вирішили створити свою політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Вона обстоювала ідеї соціалізму на базі демократичного та кооперативного устроїв, соборність (тобто єдність) українських земель і обмеження впливу греко-католицької церкви.

Хоча РУРП заснували відвідувачі драгоманівських гуртків, сам Драгоманов вважав, що заснування партії поспішне. Після його смерті у 1895 році у партії намітився розкол і зрештою у 1899 році з лав РУРПу вийшло дві нові партії: Українська національно-демократична (УНДП) та Українська соціал-демократична (УСДП). Причина розколу полягала у тому, що одні більше уваги приділяли питанням національним, а інші — соціальним.

Лідери Української національно-демократичної партії, серед яких Юліан Романчук, Кость Левицький, а пізніше й Іван Франко з Михайлом Павликом, ставили ціллю демократизацію життя в Австро-Угорщині легальними методами та створення єдиної української національної провінції з власним сеймом та адміністрацією. УНДП своєю основною соціальною опорою вважала селянство та захист його інтересів, тому стала найпопулярнішою серед українських партій.

Лідери Української соціально-демократичної партії, серед яких слід особливо виділити Юліана Бачинського, виражали інтерес українського пролетаріату - робітників та безземельних селян. Серед цілей вони мали захист інтересів робітників та соціалістичні перетворення через реформи.

Юліан Бачинський у 1895 році у своїй брошурі «Україна irredenta» (тобто «Україна в ярмі») першим виголосив ідею необхідності повної незалежності України. Він пояснював це через марксистські ідеї. Щоб втілити всі бажані соціальні перетворення потрібна була «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Через кілька років Бачинському одізвуться з другого боку Дніпра.

Юліан Бачинський

⇦ Попередня лекція

Наступна лекція ⇨