ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІЯХ: ЛЕКЦІЯ 18-19

Наддніпрянська Україна та Західноукраїнські землі у складі Австро-угорської імперії у 1900-1914 рр.

Історія про російську революцію, нові політичні партії та зовсім трохи про Пласт

Лекця 18-19:

Революція 1905-1907 років

Перша російська революція почалася з «Кривавої неділі». На початку січня 1905 р. приблизно 20 тис. робітників зі своїми сім'ями почали рух з околиць Петербурга в центр. Ця демонстрація більше нагадувала хресну ходу з іконами і молитвами. Робочі несли імператору петицію про утиски та зловживання начальства. Сам цар Микола ІІ в уявленні простолюду був добрим і чуйним, просто не знав про всі біди народу. Однак, він наказав розігнати демонстрацію. Військові відкрили вогонь по протестувальниках.

Це стало приводом для революції, що тривала з 1905 по 1907 рік. Російську імперію паралізували масові страйки робітників, тобто організована відмова виконувати свої обов'язки.

По всій імперії зупинялися заводи і залізниця. Селяни почали самовільно захоплювати ліси та нападати на поміщицькі маєтки. Повстання на знаменитому броненосці «Потьомкін» розпочали військові Чорноморського флоту. Ініціативу підхопив батальйон саперів у Києві. Революція, яку Микола ІІ сподівався рішучими діями придушити в зародку, вибухнула з нечуваною силою.

Перша причина початку революції 1905-1907 років — економічна ситуація в країні. У 1900-1903 рр. сталась економічна криза. За попередні тридцять років, нагадаю внаслідок промислового перевороту, коли працю людей почали масово заміняти машинами, в Україні набудували багато фабрик і заводів (явище яке ми називали індустріалізацією). Насамперед, це відбувалося на місцях покладів вугілля, заліза та нафти.

Справи йшли добре. Занадто добре. Настав момент, коли почали виробляти так багато продукції, що ніхто вже не міг її купити (криза перевиробництва). Виробники були змушені знижувати ціни на власну продукцію, аж поки не пускали все по вітру. Мальків поглинули великі акули бізнесу. Так творилися монополії — великі гравці на ринку, що контролювали більше третини виробництва певного продукту.

Скорочення виробництва вело до звільнення робітників, або погіршення і так не надто хороших умов праці. На початку ХХ століття нормальною практикою був 12-годинний робочий день. Логічно, що однією з основних вимог революції стало введення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати та покращення умов праці.

Для того, щоб приховати наслідки економічної кризи Микола ІІ вирішив провести «маленьку переможну війну» з Японією, що тривала з 1904 по 1905 рік. Війна завершилася ганебною для Російської імперії поразкою і стала другою у нашому списку причиною революції 1905-1907 років.

Третя поєднала у собі самодурство російського самодержавства та глобальні тенденції розвитку людства. Це так звана масовизація політики. Завдяки модернізації та розвитку нових технологій, все більше людей могли і прагнули брати участь у політичному житті і через політику реалізовувати власні прагнення до змін. Забезпечити цю можливість для широких мас суспільства міг демократичний устрій та ліберальні перетворення.

Натомість, устрій Російської імперії залишався жорстко консервативним, часто репресивним. Замість поступок і надання хоча б основних прав і свобод, імперських уряд частіше йшов шляхом посилення поліцейського режиму та заборон.

Для порівняння, в імперії Габсбургів ще півстоліття тому пройшла «Весна народів», прийняли конституцію та створили парламент, а у 1907 році навіть впровадили загальне виборче право. Таким чином, українці західноукраїнських земель мали можливість практикуватися у легальній політиці. Цей досвід значною мірою допоміг не загнутися українському національному руху загалом.

Політичні партії в Україні на початку ХХ століття

Одним із проявів масовизації політики стало утворення політичних партій. Політичні партії того часу, зазвичай, базувалися на певній ідеології і виражали інтереси якоїсь соціальної групи, наприклад робітників, селян чи буржуазії.

У попередній лекції ми згадували про утворення перших українських політичних партій на західноукраїнських землях. Юліан Бачинський першим серед діячів українського політичного життя проголосив необхідність здобуття незалежності України у брошурі «Україна irredenta».

З іншого боку імперського кордону, до Бачинського одізвався харківський адвокат, колишній член «Братства тарасівців», Микола Міхновський.

У 1900 році він пише брошуру «Самостійна Україна», у якій виголошує: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

«Самостійна Україна» стала знаковою з кількох причин. Вона виконувала роль програмного документа першої політичної партії Наддніпрянщини — Революційної української партії (РУП), що утворилася у 1900 році. Також, у брошурі вперше на території Наддніпрянщини задекларували необхідність здобуття незалежності України як ціль. Відповідно, «Самостійна Україна» дала початок такій течії українського національного руху як самостійництво — тобто тих, хто виступав за повну самостійність України.

Не всі тоді погоджувалися з такою радикальною позицією Міхновського. Більшість представників українського національного руху були автономістами — тобто вважали, що наразі реалістично боротися за часткову самостійність українських земель. Всередині партії почали утворюватися фракції (слово, що з латини означає «подрібнення»). РУП розкололася на три інші партії, кожна з яких звертала більше уваги на один з аспектів: націоналізм, лібералізм чи соціалізм.

Міхновський створив власну партію — Українську народну партію (УНП) у 1902 році. Однак, його погляди не набули широкої популярності. А основновою партії лишалася нечисленна інтелігенція та військові.

У 1904 році утворилася Українська соціал-демократична спілка (для простоти, можна просто «Спілка»). Вона була марксистською — відстоювала інтереси українських робітників, незалежно від національності. Через рік стала частиною більшої всеросійської партії.

Микола Міхновський

Євген Чикаленко

Поєднати марксизм і націоналізм намагалася утворена у 1905 році Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з письменником Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Вони орієнтувалися як на робітників, так і на селян. А для України вважали за необхідне досягти автономії.

У 1904 році утворюються дві ліберальні українські партії. Перша — Українська демократична партія (УДП) на чолі з ветераном українського руху та відомим меценатом Євгеном Чикаленком. Друга — Українська радикальна партія, на чолі з науковцями-гуманітаріями Сергієм Єфремовим та Борисом Грінченком. Під час революції ці дві політичні сили об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП) у 1905 році.

На українських землях розгорнули свою діяльність не лише українські політичні партії, а й загальноросійські. Найбільшою та найпопулярнішою партією в Російській імперії на початку ХХ століття були соціалісти-революціонери або скорочено есери. Секрет їхньої популярності полягав в орієнтації на потреби найчисельнішої та найбільш стражденної групи суспільства — селян.

Російська соціал-демократична робітнича партія була зразково марксистською. У 1903 році партія зазнала розколу на дві фракції — на радикальних більшовиків, на чолі з Володимиром Леніним, та більш поміркованих меншовиків. Більшовики виступали за безкомпромісну революцію, повалення класу експлуататорів та диктатуру пролетаріату. Меншовики вважали, що можна обійтися й без диктатури і враховували інтереси інших, окрім пролетаріату класів.

Наступною значимою політичною силою були кадети. Конституційно-демократична партія представляла інтереси, насамперед, ліберальної буржуазії і вважала, що Росії буде достатньо конституційної монархії з парламентом та основних прав і свобод. Водночас, кадети, на відміну від інших всеросійських сил, допускали існування культурних автономій для різних національностей імперії.

Чорносотенці були групою різних консервативних політичних партій та організацій монархістів і ультранаціоналістів, які виступали «за царя, єдину неподільну Росію і православну віру».

Імперія завдає удару у відповідь

Нагоду випробувати свої політичні програми у боротьбі за прихильність народних мас політичні сили отримали восени 1905 року. Тоді Микола ІІ все-таки пішов на поступки революціонерам. У маніфесті, виданому 17 жовтня 1905 року, імператор дарував своїм підданим основні громадянські права та свободи. Утворили парламент — Думу, представництво в якій мали всі верстви суспільства, а вибори були загальними для всіх чоловіків. У листопаді того ж року вийшов указ, що дозволяв україномовні видання.

Українські політичні сили поспішили скористатися лібералізацією імперського режиму. З'являється перша українська газета «Хлібороб» та низка інших періодичних видань. На Наддніпрянщину поширюється діяльність «Просвіт». Вони з'являються майже у 30 українських містах. Розпочинається українізація освіти.

Навесні 1906 року проходять вибори у І Думу. Українські депутати утворюють у Думі Українську парламентську громаду, яку очолює досвідчений учасник роботи земств — адвокат Ілля Шраг. На підтримку думської громади вирушає зі Львова Михайло Грушевський.

Довго тішитися парламентським життям не довелося. Микола ІІ лякається радикальності заяв, що лунали в Думі, розпускає депутатів першого скликання і оголошує нові вибори уже через 2 місяці від початку діяльності.

Вибори до ІІ Думи відбулися на початку 1907 року. Українці знову утворили думську громаду з 47 депутатів. Вимоги лишилися тими ж: автономія України, розширення сфер вжитку української мови і так далі.

Ілля Шраг

ІІ склад Думи протримався уже трохи більше ста днів, але не уникнув дострокового розпуску. Новий закон, що прийняли у червні 1907 року обрізав виборче право вісімдесяти відсотків виборців. Суттєво складніше стало потрапити у Думу усім суспільним верствам, окрім поміщиків та багатої буржуазії. Вважають, що цей закон фактично був державним переворотом і ознаменував завершення революції 1905-1907 років.

До складу ІІІ і IV Дум потрапили переважно лише лояльні до царя політичні сили, значною мірою чорносотенці. Після поразки революції розпочався період політичної реакції. Імперія завдає удару у відповідь. Усі позитивні напрацювання революції звелися нанівець.

Для українського руху це означало закриття українських шкіл, періодичних видань та «Просвіт». Проти діячів робітничого та профспілкового рухів починаються переслідування. Українські політичні сили вимушені переходити у тінь. У 1908 році було утворено таємне Товариство українців поступовців (ТУП), метою якого було координувати діяльність українського національного руху у складний час закручування гайок імперським режимом.

Бейліс у суді

У 1907-1914 роках повний карт-бланш отримують чорносотенці. Це призводить до зростання рівня шовінізму (тобто ненависті до представників інших народів) та антисемітизму (ненависті до євреїв). Українськими містами прокотилася хвиля єврейських погромів. Небувалого резонансу набула так звана «справа Бейліса» — судовий процес проти єврея Менделя Бейліса, якого звинуватили у ритуальному вбивстві християнського хлопчика. Процес тривав з 1911 по 1913 рік. Факт ритуального вбивства, зрештою визнали, а от щодо вини самого Бейліса думки присяжних розійшлися рівно на половину.

Щоб зменшити незадоволення царським режимом у селян, міністр внутрішніх справ імперії Петро Столипін вирішив провести аграрну реформу. Столипінська аграрна реформа тривала з 1906 по 1911 рік. Вона мала виправити недопрацювання реформи 1861 року — надати землю селянам у приватну власність і зруйнувати селянську общину. Але водночас зберегти за поміщиками їхні великі землеволодіння.

Як ви пам'ятаєте, земля, що діставалася селянам, по факту діставалася не їм, а селянській общині. Столипін запропонував селянам, що вийдуть з общини, закріпити за собою відруб — ділянку землі без зміни місця проживання, або ризикнути і урвати більший шмат землі — хутір, якщо ті наважаться переїхати за межі села. В Україні майже чверть селянських господарств скористалася акцією від імперського уряду, особливо активно в степу.

Додатково, щоб вирішити питання аграрного перенаселення, Столипін стимулював селянську еміграцію на Сибір та Далекий Схід. Спробувати удачу взялися більше мільйона українських селян.

Український національний рух на західноукраїнських землях

Українцям вдалося ледь не повністю українізувати початкову освіту: майже три чверті шкіл на Галичині були україномовними. Галицькі українці обиралися в імперський парламент, хоча на виборах у крайовий сейм поляки ставили палки в колеса. Наукове товариство імені Тараса Шевченка до 1914 року видало приблизно 300 праць. Активною була діяльність «Просвіт». Галичина стала постійним прихистком для українських емігрантів з Наддніпрянщини та друку їхніх опальних творів.

Посилив український національний рух новий митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький, що обійняв цю свою посаду у 1900 році. Він зайняв чітку проукраїнську позицію і зовсім скоро став моральним авторитетом для українців Австро-Угорщини.

Відповідно до світових тенденцій, на Галичині почали виникати спортивні товариства та організації типу американських скаутів. Іван Боберський чимало зробив для популяризації спортивного товариства «Сокіл-батько» та Пласту. Український політичний діяч та юрист Кирило Трильовський у 1900 році створив товариство «Січ». Організацію офіційно позиціонували як пожежно-руханкову. Вона поширилася не лише на Галичині, але й у Буковині та Закарпатті. Хоча козаків на Галичині можна було зустріти хіба під час військових кампаній, назва «Січ» свідчила про утвердження саме української національної ідеї.

Андрей Шептицький

Іван Боберський

Кирило Трильовський

⇦ Попередня лекція

Наступна лекція ⇨